«Як виховувати дитину?» Це питання виникає в кожного. На нього немає однозначної відповіді, бо неможливо розробити правила, які були б універсальними.
Виховання – це систематичний процес, який кожному потрібно реалізувати самостійно, помиляючись, експериментуючи, пізнаючи маленьку, потім людину, яка дорослішає, її потреби, риси характеру. При цьому пізнаючи й самого себе.
Виховувати прийомних дітей - це процес значно складніший, тому що в сім’ю приходить хтось не із твоєї «зграї», часто вже зовсім не маленький, з власним життєвим досвідом. Про що необхідно обов’язково пам’ятати, виховуючи цього «когось»? Про феномен «прив’язаності» в житті кожного з нас, і дитини зокрема.
Діти, з певних причин розлучені з біологічною мамою, завжди травмовані, бо в них розірвана прив’язаність, яка формується ще в материнській утробі. Коли дитина довгий час живе з мамою, але в сім’ї, де її потреби належно не задовольняються, прив’язаність порушується. Коли ж дитину вилучають із неблагополучної сім’ї, прив’язаність не може бути нормалізована.
Тільки присутність «постійної» дорослої людини в житті дитини формує в неї відчуття безпечності й передбачуваності світу, вона впевнюється, що її можна любити, приймати такою, як вона є. Так створюється середовище, в якому дитина всебічно розвивається, цікавиться тим, що її оточує, в якому зароджуються і міцніють паростки здорових стосунків з іншими. Його може дати лише родина. І якщо дитині не пощастило з рідною сім’єю, то потрібна інша сім’я, яка стане місцем, де «реконструюється» порушена прив’язаність, де будуть задовольнятись усі потреби дитини і компенсуватимуться внутрішні тривоги, завдані травмами минулого. У цьому - місія нової сім’ї…
У пострадянському просторі не задумувалися про цінність прив’язаності для дитини. А порушення прив’язаності - як ураження радіацією. Травми не видно, а наслідки деколи незворотні. Тільки в прийомній сім’ї у дитини може з’явитися можливість відновлення «невидимої нитки» прив’язаності. Чим швидше це станеться, тим раніше відродиться довіра до світу і прийде зцілення від цієї «радіоактивної» біди.
Для того, щоб краще розуміти дітей, які потрапляють у нові сім’ї, необхідно знати про феномен прив’язаності, про те, як вона формується і для чого потрібна дитині. Це допоможе пояснити незрозуміле в поведінці прийомних дітей та коригувати стратегію їх виховання.
Формування прив’язаності починається ще до народження дитини. Вже тоді вона відчуває, наскільки є бажаною. Після народження малюк ще довго залежить від дорослого. Прив’язаність до матері підкріплюється й зміцнюється настільки, наскільки дитина фізично й емоційно залежна від неї, бо вона потребує не лише фізіологічного догляду, але й емоційного - колихання, тілесного контакту з мамою. Це стимулює розвиток мозку, нервової системи, емоційності.
Від того, яке ставлення відчуває до себе дитина в ранньому віці, залежить тип прив’язаності, що формується в неї. Він впливатиме на все її подальше життя.
Умовно можна визначити 4 типи прив’язаності: безпечна, уникаюча, тривожно-амбівалентна, дезорганізована.
Безпечна прив’язаність формується, якщо у перші дні та місяці малюк завжди поряд з мамою або тим, хто її заміняє, і його потреби повністю задоволені. З віком дорослі враховують нові потреби дитини. Тобто малюк росте, довіряючи світові, і вміє розрізняти людей: «своїх» (до них належать найближчі люди) і «чужих»… У дітей з безпечною прив’язаністю є вікові кризи, невдачі, конфлікти, проте все вони долають успішно, завдяки прив’язаності до близьких та їх підтримці. Діти з безпечним типом прив’язаності виростають у батьків, впевнених у собі, здатних будувати тривалі стосунки, визнавати свою вразливість без страху бути зрадженими.
Тривожно-амбівалентний тип прив’язаності формується, якщо мама поводить себе непередбачувано. Наприклад, під дією алкоголю може вдарити дитя, аби перестало плакати, або ж просто піти, залишивши його самого. Чи на один і той же сигнал реагує завжди по-різному: то плач дитини викликає в неї агресію, то раптом вона стає м’якою та спокійною. У такій ситуації поведінка матері стає непередбачуваною для малюка, а отже, небезпечною. Відповідно, непередбачуваним і небезпечним видається весь світ. У такому випадку дитина сама намагається задовольняти власні потреби. Діти з тривожно-амбівалентною прив’язаністю важко переносять розлуку, погано керують своїми емоціями, їм складно заспокоїтись. Вони без цікавості досліджують світ, можуть погано вчитись у школі.
Такий тип прив’язаності заважає дитині встановлювати міцні зв’язки та будувати тривалі стосунки, оскільки вона довго не приймає у «своє коло» людей. А коли «впускає» близьку людину у власне життя, може стати тривожним контролером, бо в її підсвідомості живе страх втратити когось та залишитись самотньою.
Уникаюча прив’язаність формується, коли мама або той, хто її заміняє, не виявляє до дитини емоцій. Емоційний холод, ігнорування потреб дитини призводять до її дистанціювання від інших людей. Вона вирішує, що дорослі їй не потрібні, тому що вони часто були недоступні. Таких дітей рідко втішали, брали на руки, тому вони навчилися терпіти або ігнорувати власні потреби. Ті, у кого прив’язаність саме уникаючого типу, з часом перестають відчувати біль (у них росте больовий поріг), голод й підвищення температури, не чутливі до холоду. У них порушений контакт з власним тілом.
Такий тип прив’язаності формується у вихованців державних установ, оскільки їх потреби задовольняють за не підлаштованим до потреб дитини графіком. Поведінка дитини з уникаючою прив’язаністю вирізняється самостійністю, незалежністю. Такі діти не прагнуть дружити з іншими, налагоджувати зв’язки. Прив’язаність для них не має значення. Часто у цих дітей доросла людина не викликає відчуття безпеки, тому й не виникає думки звернутися за допомогою до неї.
У дорослих людей з уникаючою прив’язаністю недостатньо мотивації та витримки, щоб навчатися чогось нового. Вони швидко кидають розпочате діло. У стосунках їм не вистачає емоцій. Відсутність емпатії призводить до частих конфліктів, інколи - агресивної поведінки.
Дезорганізована прив’язаність є найскладнішою формою. Таким типом прив’язаності страждають жертви домашнього насильства: емоційного, фізичного, сексуального або всього в комплексі.
Симптомами, які свідчать про те, що дитина зазнавала насилля, можуть бути самоушкодження, суїцидальні думки, спалахи гніву, сексуалізована поведінка. Постраждалі від насилля ростуть із порушеним самосприйняттям та сприйняттям своєї ідентичності. У них низька самооцінка й наявне відчуття меншовартості, власної безпорадності. Інколи бувають емоційні та навіть психічні проблеми.
Насилля породжує тривожну поведінку, страх і відстороненість. Діти з дезорганізованою прив’язаністю страждають через стійку недовіру до дорослих. Для них дорослі – це люди, які спричиняють біль або маніпулюють. Коли дитина потрапляє в інше середовище, наприклад у прийомну сім’ю, спроби дорослої людини зблизитися можуть викликати спротив, страх і уникання.
У дорослому житті люди з дезорганізованою прив’язаністю мають серйозні проблеми: вони не можуть будувати стосунки, схильні проявляти жорстокість до близьких. Або в них формується віктимна поведінка, коли жертва відчуває і розуміє, що любові без болю не існує.
Як тільки прив’язаність почне відновлюватися – поведінка дитини змінюватиметься.
Якщо Вас зацікавила стаття – Ви можете прочитати повну версію тут.
