Василина - врятована танцями

Василина сміливо та впевнено розповідає нам про свою боротьбу за краще майбутнє після того, як пережила  образи, втрати, насилля та досвід життя в інтернаті. Історія цієї дівчини є чудовим прикладом того, з чим живе дуже велика кількість вразливої молоді в Україні. Її погляди на майбутнє змінилися після того, як Василина відкрила в собі любов до танцю та отримала підтримку від організації «Турбота в Дії». Працівники організації запевнили дівчину, що її мрії можуть стати реальністю.

"Мене звати Василина. В дитинстві в мене, як і у всіх дітей, були батьки. Нас в сім’ї 11 дітей. Вони найрідніші люди для мене. Моя мама - найдобріша, найрозумніша, дуже терпелива, любляча людина. Такої, як вона я за все життя не зустрічала і більше, мабуть, ніколи не зустріну. Шкода, що це я не розуміла в дитинстві. А про хорошого батька ми могли тільки мріяти.

В дитинстві тато завдав нам багато морального і фізичного болю. Пам’ятаю, що в дитинстві я завжди хотіла їсти. Про маму я взагалі мовчу. Як вона все це витримала? Він тиран, інших слів не знайду. Коли в нас згорів будинок, ми всі переїхали  в інтернат. Ми бачились не дуже часто. Там я дізналась багато такого, з чим діти з нормальних сімей не стикались. Мені було 12 років коли мами не стало через батька. Іноді в мене  пролітали думки «Навіщо жити далі?». Я вела щоденник, де записувала все, що відчуваю, і це допомагало мені рухатись вперед.

Я почала думати над тим, ким стати в майбутньому, щоб моя мама могла пишатись мною і вирішила стати хореографом, оскільки я дуже любила танцювати. Але у мене не було можливості розвивати свої танцювальні навички в танцювальній студії, тому я робила все, що могла.

З часом моя старша сестра Таня з чоловіком Денисом забрали нас з інтернату до себе і стали нашими опікунами.  Нам всім було важко морально, але ми старались жити далі. Денис був нам хорошим другом, за це я йому дуже дякую".

Після знайомства з сім’єю Василини, Вернер та Дженіс підтримували їхню маму, забезпечували дітей одягом, а також заплатили за фундамент для нової оселі після того, як старий будинок згорів. До того ж, коли Таня та Денис, які вже мали двох дітей, виявили бажання стати опікунами усіх дітей, наші спонсори допомогли втілити цю ініціативу в життя.

Ми заплатили за розширення їхнього двокімнатного будинку та забезпечили їх достатньою кількістю меблів, одягу та іграшок, відповідно до вимог соціальної служби. Вернер, Дженіс та спонсори були присутні під час перевірки будинку соціальною службою для того, щоб підтримати Дениса і Таню в їхньому бажанні стати опікунами. Пізніше, коли життю Дениса загрожувала смертельна хвороба, спонсор оплатив його лікування на цілий рік.

Вже багато років ми продовжуємо підтримувати Дениса і Таню, надаючи їм юридичні консультації, психологічну допомогу, проводячи спільні заходи та допомагаючи піклуватися про дітей. Спонсорство надає Василині та її братам і сестрам можливість отримувати освіту. А для того, щоб розвинути впевненість в собі та професійні навички,  Василина почала відвідувати заняття з Кроку.

"Коли я закінчила школу, я пішла навчатись на хореографа в коледж. Я знайшла роботу, бо не було змоги оплачувати навчання. Після пар викладала старшим і молодшим діткам сучасні танці, мені це подобалось, але мені потрібно було більше заробляти, тому що потрібно було за все платити. Тому  я ще працювала вночі на заправці, а вранці їхала на навчання.

Мені було важко, бо через роботу в нічну зміну, не завжди мала сили іти на пари. Через це одногрупники жалілись на мене викладачам, розповідали, що я пропускаю заняття, а директор  заборонив працювати, хотів навіть вигнати мене з коледжу. Найкраща подруга відвернулась від мене, одногрупники також, я була одна, але в мене була ціль.

Я не здавалась, я старалась працювати і навчатись, я не висипалась, засинала на парах, зовсім не було сил викладатись на 100%. Але я зрозуміла, що танці - моє все. Інколи було дуже важко висловити свої емоції словами, тому я це робила через танець і це надавало мені сил.

Я вирішила продовжувати навчатись на хореографа у Києві. Тому мені потрібно було відмовитись від випускного, і зберегти ці гроші на навчання.

Я поїхала за кордон на роботу, а коли повернулась в Україну, то одразу поїхала на вступні в Київ і я поступила! За тиждень змогла адаптувалась в Києві і знайшла роботу. І знову я почала пропускати навчання, тому що працювала в нічні зміни. Мені потрібно було не лише оплачувати навчання, а й проживання, дорогу,  харчування, танцювальну форму та інше.

Близько двох місяців працювала офіціанткою. Там були бійки, зброя, ножі, поліція, дівчата з поганою поведінкою, багато нетверезих людей. Інколи люди, яких я обслуговувала втікали, а це означає, що їхнє замовлення оплачуєш ти. На цій роботі мені було морально дуже важко, я втратила віру в хороших людей. Кожен день я плакала, зовнішній вигляд в мене був жахливий, синці, мішки під очима, постійно боліли ноги, не було сил, не висипалась, а коли спала, то снились жахливі сни про батька і часто боялась засинати знову.

Я вирішила, що мені потрібно шукати щось інше, так більше продовжуватись не може. Повертаючись до гуртожитку, в мене вкрали гаманець і документи. Без документів я ніяк не могла знайти роботу. Пройшла багато співбесід, але мені пропонували не роботу, а «додаткові послуги». Я не здавалась і шукала далі. Я знайшла роботу офіціантом в готелі, але попрацювавши там місяць, я зарплати не отримала і я ще більше розчарувалась".

"Але, все ж, мені Господь послав справді хороших людей. Я дуже вдячна моїм спонсорам. Я така щаслива і безмежно дякую їм, такі люди дають надію на краще. Навіть не знаю що б я робила без них".

Проте, стало зрозуміло, що для повного розкриття потенціалу Василини одного спонсорства буде недостатньо. Проходження курсу у Києві дало б дівчині набагато більше, тому для повної оплати за її навчання ми знайшли ще одного спонсора.

"Що б не відбувалось в мене в житті я вдячна всім, це для мене великий досвід. Я все ж таки стараюсь довіряти людям і стараюсь вдосконалюватись сама. Хороших подруг я так і не знайшла, з одногрупників тут  спілкуюсь тільки з однією дівчинкою. Думаю, я сама винна в цьому, тому що мені важко комусь довіритись і в мене трохи важкий характер. Для мене найкраща подруга це моя мама, я часто уявляю, що вона зі мною. Я все їй розповідаю, мені так набагато легше. Але я розумію, що це треба припиняти робити, тому що іноді я забуваю, що це лише моя уява. Мені її дуже не вистачає..."

"Зараз я працюю в кафе, роблю каву, дарую людям настрій різними малюнками на каві. Заробіток маленький, але ця робота не заважає мені навчатись. Хочу знайти роботу, яка пов’язана з танцями, але для цього мені потрібно багато працювати над собою. Через колишні роботи я їла шкідливу їжу, тому що вона дешевша і на її приготування не потрібно багато часу. Тому я набрала кілька зайвих кілограмів, але я стараюсь правильно харчуватись і бігати кожного ранку. Все починає налагоджуватись".

"Я мрію стати відомим хореографом, але розумію, що для цього потрібно багато працювати і потрібна підтримка. Також хочу нарешті побачити всіх своїх братів і сестер і щоб ми змогли поїхати кудись відпочивати разом. Мрію поплавати в морі. Хочу, щоб в моїх братиків і сестричок також все було добре".

"І я знаю одне - головне не здаватись".

Щиро дякуємо усім жертводавцям, спонсорам та волонтерам. Дякуємо за те, що даєте дітям нові можливості. Ми віримо, що підтримуючи дітей та навчаючи їх новим навичкам, потрібним для успіху, ми даємо їм надію на краще  майбутнє.