«Я живу, тому що мене любили, я люблю, щоб інші жили» - Любов Лоріашвілі
Якщо людина має свідоме рішення прийняти дитину у власну сім’ю, вона мусить розуміти, що до моменту появи її в родині необхідно пройти певні етапи: звернутися до Служби у справах дітей за місцем проживання, зібрати пакет документів та пройти навчання для майбутніх батьків-усиновителів чи прийомних батьків. Навіщо? Для того, щоб краще розуміти дитину, яка перебувала в інституційних закладах, мала травматичний життєвий досвід, щоб визначити, як подружитися з дитиною і зрозуміти її потреби.
Своїм баченням проблем, пов’язаних із прийняттям дитини в сім’ю, ставленням до питань самооцінки дитини, її «хочу» і «не хочу» ділиться психолог Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Любов Лоріашвілі.
На її думку, головне завдання підготовки прийомних сімей та ДБСТ в тому, щоб батьки зрозуміли важливість прийняття свідомого рішення щодо прийомного батьківства. Це водночас і мета підготовки прийомних сімей. Підготовка таких сімей має бути якісною (на жаль, зараз вона такою не є через короткотривалість програми з підготовки (лише 4 дні). Не менш важливо, щоб батьки збагнули особливості дитини, яку хочуть прийняти в сім’ю. Мотиви для рішення батьків прийняти дитину можуть бути різні. Серед них нема добрих чи поганих, є такі, які не шкодять дитині або шкодять їй. Ресурси теж різноманітні. Це і компетентність батьків, які мають знання, навички та досвід. І особиста історія, і сімейне оточення кандидатів, і ті, хто їх підтримує чи надихає, і спеціалісти в тій громаді, на території якої вони проживають. Ресурси внутрішні та зовнішні, те, що людина має, вміє, знає.
Суспільство має усвідомити: сім’я – це єдине місце, де може жити дитина. Сім’я, яка повинна виконати всі свої функції: соціалізувати, виховувати, турбуватись, зростити дитину, котра потім самостійно зможе жити в соціумі, мати власну сім’ю, бути корисною людям і державі. Сім’я – це ще й перший чинник, який формує самооцінку дитини, а самооцінка - надважливий важіль у житті, бо дає можливість відчувати себе захищеними й водночас претендувати на щось більше, краще.
Зрозуміло, що батьки прийомних сімей і ДБСТ часто стикаються з труднощами, бо, перш за все, не готові себе побачити такими, якими є насправді. А прийомна дитина часто «вивертає» їх, дає змогу зрозуміти, у чому їхня слабкість, а в чому сила. Труднощі пов’язані й зі змінами, які чекають на батьків: вони стають іншими, і, можливо, не готовими до цього. Але вони можуть дати дитині родину, сім’ю, а це - все. Прийомні батьки дають дитині відчуття фізичної та психічної безпеки.
«Я живу, тому що мене любили, я люблю, щоб інші жили», - це, напевно, і є девіз прийомного батьківства.
Діти, які приходять у сім’ю мають свій життєвий досвід, свої потребами. Часто всі проблеми списують на гени. Але гени - це лише 50% від процесу зростання людини, це те, як дитина сприймає інформацію, фізично розвивається, це тип її нервової системи, реакції на певні ситуації. Коли батьки кажуть про негативний вплив генів, вони визнають, що не захотіли бути батьком чи матір’ю, відчули, що потрібно докладати чимало зусиль, витрачати багато часу, власних ресурсів, щоб щось змінилося. Міняти поведінку дитини можна, але її складно змінити, якщо нема налагоджених стосунків із дитиною.
Дитячі «не хочу» теж мають неповерхневі витоки. Адже за чимось новим стоїть страх: дитина ніколи цього не пробувала, якщо це їй не вдасться, чи не розчаруються в ній батьки? Дитиною керує думка - краще нічого не робити, ніж зробити щось погано.
У соціумі досі побутують міфи про ген проституції, ген алкоголізму, ген наркоманії, ген убивць… Насправді ж було проведено багато досліджень і доведено, що таких генів нема. Але ці міфи є перешкодою для сім’ї при прийманні дітей. Хоча біологічні діти теж можуть бути невдячними, убивцями, залученими до проституції, неспроможними опиратися алкоголю чи наркотикам…
А щодо біологічних батьків, про це з дитиною потрібно говорити. Але говорити слід лише про ставлення до їхніх вчинків. А оцінювати їх як особистість може тільки дитина. Гарною підтримкою в реалізації цього може бути книга авторів Б. Кіфер та Д. Скуллер «Как рассказать правду усыновленному или приемному ребенку». Щодо підтримки стосунків дитини з біологічними родичами, то тут треба йти за дитиною: якщо вона потребує цього – слід докласти зусиль, щоб це відбулося; якщо ні, то просто зібрати всю інформацію та контакти біологічних родичів та зберігати їх до потрібного моменту.
Як бачимо, бути батьками складно, але цікаво, сумно, але й весело. І ще про важливе: не слід батькам у батьківстві забувати про себе!
Якщо Вас зацікавило наше інтерв’ю з Любов Лоріашвілі – Ви можете прочитати повну версію тут.
