March 02, 2021

Надія Кондратюк. "Тато вдома"

This content is not available in your language

Тато вдома. У цих двох словах для мене вся суть батьківства. Коли ми вимовляємо чи читаємо слово «батьківство», то кожен одразу розуміє під ним і своє дитинство: як то було, хто був тато, хто була мама, яку роль відігравав кожен із них. Дитячі спогади дуже важливі для нас і дуже особливі: у них про все – про правду й неправду, про те, що їли, у що одягались і як нам спалося, чим гралися та що говорили нам батьки, про світ навколо, про нас самих, про те, як треба чинити в тій чи іншій ситуації, що буде корисним, а що ні, на що не зважати й що робити, коли болить.

А ще ми точно пам’ятаємо вечори й ранки, особливі дні за обіднім столом і миті, коли вся сім’я була разом – хтось збирався на роботу, хтось до школи, хтось залишався вдома. І в тих спільних діях формувалося наше розуміння сім’ї та родини. Ставало зрозумілим, хто яку роль відіграє в сім’ї, хто, як і кого підтримує й опікає, хто має право першості, хто кого слухає, хто кому ставить запитання та хто як відповідає, хто старший, а хто молодший.

Ми пам’ятаємо сімейні правила й заборони. Пам’ятаємо, що треба, а що ні. Наприклад, що треба  вчасно робити домашні завдання, що вчасно доглядати за своїм тілом, прибирати тощо. Сімейне життя у дитинстві сформувало нас і як майбутніх батьків, дало відчуття важливості й безпеки, розуміння того, ким хочемо стати, чим займатимемся й де працюватимемо. Дивлячись на своїх батьків, ми усвідомили, що таке жити. Слухаючи їхні слова, зрозуміли, складно це чи ні.

Неможливо переоцінити вплив батьків на нас. Неможливо недооцінити їхнього прикладу. Так, звичайно, йдеться не тільки про позитивне. Ми вчилися різного, і зараз чинимо так, як сприймали за правильне від батьків або навпаки – наперекір тому, що з нами було. Так і має бути: діти вчаться в батьків, а потім самі обирають, якими батьками вони хочуть бути вже для своїх дітей.

Сім’я важлива для всіх, особливо для наймолодших її членів.  У ній становлюється характер, стійкість до життєвих викликів, уміння перебороти проблеми, вирішувати конфлікти й найважливіше – вміти любити одне одного, турбуватися одне про одного.

Почуття родинності продовжується все життя, розвивається чи применшується, але все початок усього, що з нами відбувається, у тому часі, коли ми були дітьми й тато з мамою були вдома. Є такий вислів: «Щасливі діти ростуть у щасливих батьків». А чи наші батьки були щасливими в нашому дитинстві? Чи навпаки – вічно заклопотаними? Чи вони більше часу проводили на роботі, ніж із нами? Чи, приходячи додому, мали сили й час на розмови? Чи часто посміхались, гралися з нами? Чи перевіряли наші уроки й щоденники і що при цьому нам казали? Чи обіймали нас, коли нам це було вкрай потрібно? Чи раділи нашим маленьким перемогам? Чи були поруч, коли ми зазнавали поразок?

Батьківський приклад надихав і надихає. Він може не подобатися й породжувати рішення: я так не буду робити зі своїми дітьми, не буду вводити такі правила й обмеження, не буду сварити за дрібниці, не буду змушувати дітей вчасно лягати спати. А щось із того, що було зі мною, я зроблю і для власних дітей.

Наші батьки дали нам розуміння, що таке батьківство, навчили нас, як треба діяти, говорити, любити, підтримувати, які слова вживати, як хмурити брови, вирішувати справи, робити покупки, який має бути розпорядок у домі. Тепер, ставши батьками, ми даємо приклад власним дітям.

Колись в одній книзі, не пам’ятаю її назви, прочитала історію авторки, яка розповідала, що якось дитиною вона гралась у фею. Подивилася мультик про Пітера Пена й зрозуміла: феї всюди розсипають чарівний порошок. Пішла в підвал, прихопивши з собою пральний порошок, і почала гру. Ви можете собі уявити, що саме відбувалося і яким красиво обсипаним було все навколо! Не знаю, довго вона бавилася чи ні, але за якийсь час прийшла її мама – і сталось саме те, що мало статися. Мамин вчинок, її поведінка та реакція вплинули на все життя авторки. Вона саме так і чинила зі своїми дітьми.

Тато й мама мають бути цілісним поняттям для дітей, дотримуватися однакової позиції щодо сімейного укладу чи правил виховання. Не можуть відміняти наказів одне одного. Діти одразу відчують, де і як використати батьківську недомовленість у діях. Наприклад, ранкове збирання в дитячий садочок. Тато каже: «Збирайся, я чекаю». (Йдеться про ситуацію, коли тато заводить дитину до садочка по дорозі на роботу, а мама залишається з немовлям вдома). Мама, почувши плач малюка, який не хоче в садок, каже: «Добре, хай залишається вдома. Я ж все одно є». Дитина чітко розуміє: мені треба 15 хвилин поплакати – і я залишуся вдома, буду дивитися мультики майже цілоденно, бо мамину увагу забиратиме маля.

До речі, у розповіді про маленьку фею мама все зрозуміла і стала гратися з дівчинкою. Вони дорозкидали увесь пральний порошок, а потім, набавившись, разом прибирали наслідки гри. Увечері розповіли про все татові – він був урочисто посвячений у їхню чарівну гру.

Тато й мама – одне ціле. Їх не розділити. Вони створили сім’ю, щоб у ній народилися діти, зростали, набиралися сил та знань, отримували турботу й одного дня розпочали своє самостійне доросле життя. Діти приходять у сім’ю двома шляхами – біологічним (через утробу) та інакшим – народжуються в серці.

При першому ти знаєш кожен тон і кожну міміку дитини. Розумієш, про що вона зараз плаче чи мовчить. Виростаючи з маленької, наша дитина, за умови, що ми уважні батьки, цілком зрозуміла нам. І навіть коли вона стає підлітком чи молодою особою, знаємо, про що вона хоче розповісти, відчуваємо, коли сумує, бачимо, коли треба обійняти. Ми, як батьки, допомогли їй пізнати життєвий досвід, який створили здебільшого самі. З часом у її житті з’являються інші дорослі люди, але...

Коли ми народжуємо дітей серцем, то приходять вони до нас зі своїм багажем минулого, та й деколи таким, що навіть собі складно уявити. Наприклад, ми знаємо, що всім дітям потрібні обійми. Але для дитини, яка жила декілька років в іншому світі, обійми можуть символізувати початок насилля і викликатимуть відповідну реакцію. Вона не пояснить вам, що не так із дотиками та обіймами, бо йдеться не про неї, а про її минулий досвід.

В одній хорошій родині одного дня з’явився дванадцятирічний хлопчик Максим. Зростом і виглядом як наймолодший член сім’ї – п’ятирічний Іванко. Вони навіть одяг мали одного розміру. Досвід життєвий Максима – з семи років без батьків. Тож школа та домашні завдання, без сумніву, були для нього не найцікавішим заняттям. За пів року адаптації в сім’ї трапилася незвичайна подія. Увечері мама запитала, чи на завтра всі домашні завдання вже зроблені? Хлопець відмовчувався та займався своїми справами. Так повторилося кілька разів, і мама, взявши Максима за плечі, нагадала: «Уже 20.30, сідай за письмовий стіл. Якщо треба, я допоможу тобі з математикою». Від маминого дотику хлопчина зіщулився, закрив голову руками і закричав: «Давай, бий уже, хай все закінчиться скоріше!» У його голосі було стільки жаху, що мама розгубилася. До цього вечора подібне не траплялося.

У сім’ях, де зростають діти, народжені серцем, ще більш важливо, щоб батьки були разом, тато був татом, а мама мамою. Кожен був саме тим , хто дає необхідне. Тато – це захист. Згадайте своє дитинство. Як часто можна було почути: от прийде мій тато – він тобі покаже, він мене захистить! Тато – це завжди опора і впевненість, це відчуття безпеки. Мама – це цілий світ красивих і справжніх емоцій, добрих, лагідних, теплих, сумних та веселих. Коли боляче – вона пожаліє, коли треба – витре сльози. Мама порадіє, коли ти радієш, і посміється, коли розкажеш щось смішне.

Тато й мама – це два боки безпечного, турботливого, яскравого та щасливого дитинства. Поруч з ними, у їхніх обіймах та з їхньою підтримкою діти зростають упевненими й мають основу для особистісного розвитку, для особливих талантів, для звершень.

Тато й мама – як міцний дім. Тато – це основа та фундамент, мама – наповнення затишком. А стіни цього будинку вони вибудовують разом, разом визначають, де яка кімната та яке її призначення, де чиє місце. Діти мають виховуватися в зрозумілому й надійному домі. Мамина мудрість і розважність, татова усміхнена суворість – це те чарівне поєднання, що може вилікувати все: усі рани, болі, переживання, навіть весь минулий негативний життєвий досвід дитини, що народжена серцем. Погодьтеся, коли батьки знають, розуміють і виконують свою роль – діти правильно сприймають життя. Їм навіть не потрібно багато розповідати та їх вчити: вони переймають усе просто й легко.

Дуже важливо, щоб між батьками була злагода й любов, щоб певні суперечки чи непорозуміння вони вирішували за зачиненими дверима тільки вдвох, щоб діти не ставали заручниками батьківських непорозумінь. Сімейні стосунки формуються не за один день, напевно, саме тому дитинство довготривале. До вісімнадцяти - двадцяти років дитина перетворюється в молоду особу, увібравши в себе весь сімейний досвід життя в сім’ї. Згодом вона повертатиметься в батьківський дім за порадою чи просто розмовою.

Особливе місце в нашому житті посідають сімейні традиції. Вони в кожної сім’ї свої. У когось це спільні сніданки, у когось вечері, хтось збирається разом за недільним столом, хтось читає малятам казки на ніч, хтось ходить у кіно з родиною чи на довгі прогулянки, ще хтось доглядає сімейний город чи сад, а ще в когось будуть сімейні «вилазки» в гори чи відвідування історичних місцин. А можливо, це спільні вечори, коли всі діляться побаченим за день. Є навіть така гра сімейна: кожен розповідає, чим він задоволений сьогодні, а чим ні, а всі решта просто слухають, не даючи порад. Такі розмови корисні тим, що діти вчаться висловлювати власні думки та описувати те, що з ними трапилося. Сімейні правила та традиції мають мати в собі декілька граней та особливостей. Однозначно, слід враховувати потреби й бажання кожного члена сім’ї. І чим більша сім’я, тим більше нюансів і різноплановості, тим більше роботи та відповідальності для батьків.

Не знаю, який ваш досвід батьківства, але впевнена, що добрі зміни доречні завжди. Ніколи не пізно спробувати й навчитися чогось нового. Можливо, незвичного для вас, можливо, не сучасного та модного, але такого, що буде позитивним і практичним саме для вашої сім’ї, у якій зростають діти.  А вони переймуть все добре!

Увага, турбота, піклування, підтримка – все це неможливе, якщо нема основи, що ім’я їй Любов. І хай вона не описується словами, але відчувається в кожному дні сімейного життя. А по-справжньому любити ми вчимося протягом усього життєвого шляху. Любов – голова всьому.

Хочу процитувати Біблію (у ній так добре написано про Любов): «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» 1 послання до Коринтян, глава 13, вірші 4-8

Любов між батьками, любов до дітей, любов до навколишнього світу – без неї все інакше.  Саме батьки дають дітям перший та основний приклад справжньої Любові. Яка вона на дотик, на смак, на вчинок, на подію, на обійми, на правила, на добре й виховне слово. Розуміння, що таке Любов, приходить у дитинстві та поглиблюється протягом усього життя.

Тато вдома. Все, що ви прочитали вище, саме про це. Коли тато вдома – всі на своїх місцях.

Надія Кондратюк